А ось і мої японські
построкові любімци видали свій черговий альбум! Зовсім неочікувано для
мене реліз відбувся ще 4-го вересня, а в мережі альбум
з'явився навіть раніше - у серпні. Тут не потрібно багато коментувати, а
ліпше слухати й проникатися. Звичайно, можна звинувачувати MONO у самоповторі і
топтанні на одному місці. Логічно, що після попереднього
мегауспішного Hymn to
the Immortal Wind (2009) було
важко видати щось краще, не змінюючи нічого в структурі музичного
полотна, та не вдаючись до нових експериментів. Але MONO вирішили нічого
не міняти в музичному плані і в настроєвому теж. Маємо все той же сумний,
ліричний, похмурий, місцями навіть трагічний симфо пост рок, який не
поступається попередникам у якісному мелодизмі, АЛЕ, як на мене, цей
альбом програє у зведенні чи мікшуванні, чи як там це називають. Вже нема тієї
мегастіни звуку як у попередньому альбумі, тобто вона є, але не така масивна.
Фірмовий почерк моновців - епічнєйші симфо-гімни з неймовірними
крещендо присутні і на
альбомі "Для моїх батьків", але вони поступаються в щільності
звуку гітар та барабанних партіях. Роль ударних взагалі, здається,
зведена до мінімуму на даному релізі. Залишається лише здогадуватися, чим
саме спровоковано таке пом'якшення звуку: напевно, через те, що альбом для
"предків", щоб не травмувати старших людей? чи то так суворі
кліматичні умови та техногенна ситуація вплинула на японців? Коротше - за мелодизм, як завше - ПЙАТЬОРКА,
за зведення - ТРОЙКА. А взагалі така музичка ідеальна для
бекграунду, щоб побить с самім собой на єдінє і порозмишлять о строєніїї
всєлєнной і битії чєловєка!!! Я, напрімєр, проникся і вам того бажаю.
Впєрьйод за всєлєнськой пічалью. Cкорбйю.
Немає коментарів :
Дописати коментар