Ця сторінка повністю присвячується музиці. На радість і в кайф усім справжнім меломанам. Для кожного, кому музика – не просто набір звуків, а стан життя і спосіб мислення. Тут ви знайдете рецензії на новинки вітчизняної та закордонної музики. Специфіка рецензування – жива комічна суб’єктивна форма, збагачена різноманітними лексичними та стилістичними засобами. Отож, гайда в безмежний світ музичних відкриттів!
Здається, це вже сьомий повноформат від фінського ансамблю "Вовче серце". Парочку попередніх я успішно оминув, бо були вони геть безликі. Минулорічний "Draconian Darkness" насправді лягає на вухо добре, має пару-тріку непоганих пісень, звісно, не бенгерів, але й не відвертий шлак. Усе це звучить файно, однак не чіпляє і зовсім не відкладається у пам'яті. Пора дядькам трохи перепочити, надихнутися на щось краще.
Так, мало гроулу, короткі композиції, немає депресії. Можна сказати, що STS вже не той, але ж приємна мелодика збереглася, а депресія змінилася меланхолією. Як на мене, це все ж таки хороший альбом, і з кожним новим прослуховуванням впевненість у цьому зростала. Відзначу чіпляючі баладки "November Dust", "Velvet Chains" та "Melancholy". Це найяскравіші композиції цього релізу разом і відкривачкою "Innocence was long forgotten". Рекомендую до прослуховування.
Мої норвезькі улюбленці Leprous знову на арені з новим черговим повноформатом. Це вже восьмий лонгплей гурту. По синглових відеокліпах вже можна було уявити, яким буде цей реліз. Загалом все витримано в дусі останніх двох альбомів, однак тут ще більше відчувається акцент на вокальних піруетах Ейнара Солберга. Очевидно, що на цей матеріал вплинула минулорічна дебютна сольна робота фронтмена гурту. Стало значно більше електронщини, екстрим вокал, якщо не помиляюся, звучить фрагментарно лише в "Like a Sunken Ship", ну і звичайно, у великій кількості супердеталізоване чистоголосе вокальне самолюбування Ейнара. Усі інші учасники гурту виконують роль акомпанемента, такого собі доповнення до вокалу. Проте жодних розчарувань, мені подобається цей альбум, і підозрюю, що після кількох прослуховувань, він ще може розкритися більше. А поки що найміцнішими композиціями здаються три візуалізовані речі "Atonement", "Silently Walking Alone", "Like a Sunken Ship" та, на диво, найелектронніша "Self-Satisfied Lullaby".
Ну, що можна чекати від легенди й флагманів жанру - тільки якості, тому очікування завше завищені. Щоправда, цього разу нічого не очікував, альбом для мене вийшов несподівано. І мушу зауважити, що це доволі непогана робота. Як мінімум краща, ніж дві попередні 2016 та 2020 років. На цьому релізі знайдуть для себе щось цікаве, як любителі бадьорого агресивного мелодету, так і ті, що люблять ліричну сторону DT з чистоголоссям та клавішами (баладки "One of us is gone" та "False reflection" геть вдалі). Слухаємо й насолоджуємося.
Після агресії, напору, екстриму пропоную зануритися в щось легше, ліричніше. І допоможе нам у цьому цьогорічний реліз японського неокласик дуету Anoice. Невиправдано призабув я цей класний проект, вперше й востаннє згадував тут його ще у 2015 році. А з того часу Anoice видали кілька чудових альбомів, тому рекомендую зі всіма ними однайомитися й надолужити. А щодо найсвіжішого лонгплею "Stories in White" - він виправдав усі сподівання. Файний зразок неокласики у поєднанні з пост роком та електронікою та ембіентом. Смуток, печаль, меланхолія концетровано запаковані у цю душевну роботу. Рекомендую.
