У продовження якости без сумніву
обрав для огляду минулорічний дабл альбум від японців Mono. Однак з початком
прослуховування, навіть не маючи мегаочікувань, трохи розчарувався. Бо загалом
цей опус звучить не свєжо і зовсім не ново. Для поціновувачів творчості
Монівської музики не складе особливих труднощів передбачити композиційний
розвиток того чи іншого треку нового доробку. Коротше, прес-реліз, який мав
нагоду прочитати до ознайомленням з The Last Dawn / Rays of Darkness, теж
роздув "Льо Гранда" із "Чака Норіса". На Rays of Darkness
очікував, що почую реально нову тяжку металеву сторону Mono, а в результаті з
4-ох треків перший виявився в найкращих традиціях Hymn to the Immortal Winds
2009, другий - монотонним тупцюванням на місці, третій - трішки здивував (але
зовсім не імпреснув) вкрапленням екстрим вокалів, ну, а четвертий - геть
розчарував безглуздим шестихвилинним нойзовим деренчанням. Ітіго - реально
варта уваги лише Recoil, Ignite.
Дещо ліпша ситуація з альбумом
The Last Dawn. Цей витриманий у дусі For My Parents 2012, хоч за якістю
мелодики програє йому. Щоправда звучання "Останнього світанку" мені
більше сподобалося - воно чистіше і виразніше. За душевністю відразу до вуха
припав третій трек "Сyclone". The Last Dawn - рівний, виважено
мелодійний пйено-гітарний альбум, що поповнить дискографію Mono, однак навряд
чи стане у ній коштовною перлиною. download: Rays of Darkness &
The Last Dawn
Немає коментарів :
Дописати коментар